Томаш ЛЕЛЕКАЧ від народження проживає в Ужгороді. Він є рушієм і джерелом ініціатив для ужгородської громади. Відданий сім’янин, разом з дружиною Наталією, яка є надійним другом і помічником, понад десять років в Ужгороді здійснюють громадсько-політичну діяльність, незалежно від обставин. Їхня донечка Марія, 2008 р. н., з пелюшок черпає батьківське суспільне життя і можна з упевненістю сказати, що з цієї дівчинки виросте свідома українка, яка продовжить справу батьків.Він – натхненник і головний розробник програми «Українська перспектива Ужгорода», під реалізацію якої підібрав команду фахівців і однодумців від ВО «Свобода».

– Томаше, розкажіть про передвиборчу Програму, з якою ведете до міської ради команду ужгородської «Свободи». Як вона народилася?

– За мого свідомого життя в Ужгороді я бачив, як розкрадається місто – руйнувалися комунальні будівлі, ставали банкрутами комунальні підприємства, а потім владою за копійки продавалися своїм. І тоді, уже приватне підприємство, набувало зовсім іншого вигляду, приносило прибутки. Я задумувався: чому ж так? З часом зрозумів, що це свідомий план заволодіти майном міста. Разом з тим зрозумів, що не важливо, у якій власності знаходиться підприємство, а питання в менеджменті. Будь-яке підприємство може бути прибутковим, якщо про нього дбати, залучати інвестиції. Ми мусимо визнати, держава чи місто можуть бути ефективними власниками.

– В ужгородської громади іншого шляху зараз нема, як думати про економічну спроможність, бо є самостійною одиницею.

– Нас привчили до того, що все треба розпродати, розпаювати, як колгоспи, наприклад, як знищені міські промислові зони. Найстрашніше, що ужгородські промислові зони взялися активно забудовувати. До прикладу, Ужгородська фанерно-меблева фабрика. На цьому місці ще з ХIХ ст. діяла промислова зона – успішний меблевий завод «Мундус». Якщо зараз її забудують житловим масивом, то, як мінімум, має бути ще садочок, школа, поліклініка, а цього в проєкті, який презентувала міська влада з інвестором, жодним чином не передбачено. За гроші ужгородців туди проводили всі комунікативні потужності – воду, газ, світло. Фабрику треба відновити однозначно, ми знайдемо в Європі інвестора. Їх там багато, які готові інвестувати в перспективні проєкти. Тут питання до Ужгородської міської ради, чи вони змінять цільове призначення землі, а цього в жодному випадку не можна допустити. Потім у нас є Машино-будівний завод, Електродвигун, Турбогаз та інші промислові зони. Переконаний, що треба зберегти їх цільове призначення. Де ужгородці будуть заробляти? В інших громадах і там залишати свій податок!?

– Влада тішить нас інвестором, а ужгородці реального бачення проектів не мають?

– Мені здається, що мало хто з кандидатів до міської громади розглядає місто фахово, ставить перед собою бачення Ужгорода через 50 років. Ми душимося в місті від перевантаження шляхів. Транспортна інфраструктура в жахливому стані. Про це говорили мільйон разів, але не зробили нічого концептуального для вирішення проблеми.

– Інвестиції мають залучати керівники міста, ми ж їх для цього і обираємо.

– Так, до прикладу, в Китаї на бізнес-форумі побували кілька міських голів обласних міст з приводу залучення інвестицій, в тому числі і наш міський голова Богдан Андріїв. Чомусь міський голова Тернополя свободівець Сергій Надал приїхав з підписаною інвестиційною пропозицією, а мер Ужгорода інвестиції не привіз.

– Ви все ж вивчали успішний досвід наших побратимів з Івано-Франківська, Тернополя, Хмельницького?

– Справа навіть не у досвіді, а в позиції: як ведуть господарство, як використовують ресурси громади. Візьмемо, до прикладу, КП «Водоканал», і про це були мої роздуми раніше. Попередній керівник за кошти підприємства вивчив половину своїх родичів за кордоном – в Європі. З одного боку це добре, але з іншого – чому підприємство постійно збиткове, на дотаціях міста з такими вишколеними спеціалістами? Вартість платіжок за воду в Ужгороді давно всіх лякає.

– Де апробований принцип муніципального капіталізму, на якому базується програма розвитку Ужгорода?

– Ідея нашої програми витікає із Програми захисту українців. А на практиці вона реалізована свободівцями в Івано-Франківську, Тернополі, Хмельницьку та, можливо, в інших менших громадах, я всі не моніторив. Розвиток держави можливий тоді, коли на місцях розвиваються самодостатні громади, які уміють ефективно розпоряджатися своїм майном та, за можливості, інвестувати в іншу громаду для отримання дивідендів. Це розуміння у мене було ще до нинішніх реформ. Місто може не продавати те, що може приносити в бюджет громади гроші, і ефективно використовувати ці кошти на будівництво садочків, шкіл та інших інфраструктурних об’єктів.

– До речі, про дитячі садочки. Зараз на цій темі активно спекулюють кандидати в мери та кандидати в депутати.

– Про дитячі садочки треба не говорити, а їх будувати. До прикладу, як це роблять наші побратими-свободівці в інших областях. В Івано-Франківську міський голова Руслан Марцинків спільно з найбільшою фракцією від ВО «Свобода» за п’ять років збудував шість садочків, ще п’ять добудовує. Тому що для націоналістів діти є завжди найважливіші, це вони – майбутнє нації. В Тернополі, приміром, всі школи відреставровані та закуплене нове шкільне обладнання. В межах шкіл апробовані класи на свіжому повітрі для першачків. В Ужгороді за роки незалежності говорили-обіцяли багато, особливо перед виборами, проте не збудували жодного садочка і школи, а навпаки – три садочки втрачено. На вулиці Швабській, де зараз управління екології, на вул. Бестужева, де зараз ТЦ «Вопак» і в районі вул. Чорновола досі голе поле, проте навколо нього оточення мера зводить житловий масив. Щоправда, силами громади вдалося повернути один садочок, ДНЗ № 30, у провулку Шевченка.

– Які сфери міста мають мати підтримку бюджету?

– Такі виняткові сфери, як, наприклад, транспортна, мають обовʼязково бути дотаційними за рахунок інших сфер економічної діяльності міста. Це організація нових паркувальних місць, велосипедних доріжок в т. ч., навіть багатоярусних, як це в Амстердамі, місця для паркування людей з фізичними вадами, знаків тощо. Функціонування в Ужгороді одного чи кількох рентабельних заводів зможе покрити такий комплекс витрат та вирішити накопичені проблеми. У нас треба забороняти проїзд через місто великовагового транспорту, дороги нашого міста не розраховані на такі навантаження. У місті Полтава, наприклад, це питання депутати-свободівці вирішили оперативно.

– Ваша Програма буде новинкою для ужгородців, по-різному може сприйматися. Ви до цього готові?

– Мушу констатувати, що ужгородці важко сприймуть програму, бо українці в більшості не читають жодні передвиборчі програми. У нас зараз всі освічені і позиціонують себе урядовцями, управлінцями, патріотами… Виборець голосує емоціями, бо це найпростіше: хто кращий на білборді, хто краще відео показав, агітку зробив. У людей виробився негативний рефлекс на владу. Як тільки починається виборчий процес, люди вже ненавидять владу, яка в підсумку прийде. Якби політики боролися Програмами, я впевнений, що наша Програма була б найкраща, і ми б гарантовано отримали більшість у міській раді. Муніципалітет має бути ефективним. Ми хочемо зруйнувати стереотип, що комунальна власність неефективна, як це довели міста, де довірили керівництво містом побратимам-свободівцям. Головний принцип – не красти та примножувати.

– Я б не була такою песимістичною щодо ужгородців…

– Нехай п’ять відсотків прочитає програму, решті треба вкладати у вуха. Якби виборець читав, аналізував і вимагав відповідальності за конкретні дії чи бездіяльність, в першу чергу бюлетенем на виборах, то ми жили б краще, ніж у Швейцарії.

– Іноді чую від людей: а що «Свобода» зробила для Ужгорода?

– Ми ще ніколи не були у міській раді, не мали фракції, тому, зрозуміло, не мали можливості показати себе. Єдине, що ми робили постійно – стояли на сторожі українських інтересів Ужгорода. Як тільки були виклики і загрози національній безпеці, ми моментально реагували заявами, зверненнями в органи правопорядку чи акціями спротиву. Ми внесли чимало ініціатив, пропозицій в життя Ужгорода, і вони є реалізовані. Проте зараз найголовніше – що буде завтра? Свобода висуває концепцію. Днями, до речі, нам виповнюється 29 років! Всеукраїнське об’єднання «Свобода» буде існувати доти, поки існує українська нація. Нашу справу буде продовжувати нинішня активна і творча молодь. Наше завдання нині – закласти для них міцні основи.

– Програма розвитку буде за основу?

– Програма – це наше бачення сьогодні. Які виклики будуть завтра, відповідно такі корективи будемо вносити в програму. А якщо наш принцип муніципального капіталізму вкорениться в ужгородській громаді, буде затверджений Статутом громади, то на ньому буде базуватися міське господарство. Я Вас запевняю, це буде перемога всіх ужгородців.

– Що ви вкладаєте у розділ містобудування?

– Потрібно припинити забудову і руйнацію історичного центру – Галагов і Замкова гора, зокрема. Здійснити паспортизацію будівель. Їх уже добряче понищили, багато будівель втрачено. Цими вулицями ходили Михайло Лучкай, Олександр Духнович, Президент Карпатської України Августин Волошин та інші видатні духовні провідники.

– Ми вже пережили період, коли мали прогалину в патріотичному вихованні. Молодь – це стратегія розвитку громади.

– Тут скажу дуже коротко. Є Урядова постанова про патріотичне виховання і її треба виконувати. Найголовніший принцип – мінімум впливу на громадські організації. Міська влада має фінансово підтримувати ініціативи, аналізувати їх користь і здійснювати функцію контролю. Наша молодь є обдарована, розумна і дасть собі раду.

– Ви виховувались також і на працях свого родича Миколи Лелекача?

– Я знав про Миколу Лелекача, що він був істориком, фольклористом, стояв біля витоків історичного факультету УжНУ, але не стикався з його працями, бо він не є широковідомим загалу. Пізніше я придбав у видавництві «Ґражда» книжку «Пробоєм. Стилос проти стилетів», звідки трохи почерпнув. Тоді я вже був загартованим свободівцем, тому не виховувався. Зараз я шокований тим, що він забутий, що його праці не відомі ширшим колам послідовників-державників початку ХХ ст. Йому було ще важче, бо коли творив і видавав журнал «Пробоєм», Закарпаття було у складі Чехословаччини. А український дух мені все ж заклала мама, Марія Михайлівна Томишин-Лелекач. Вона була педагогом, викладала фахові дисципліни в Ужгородському комерційному технікумі. На жаль, вона рано пішла з життя.

– Ви вболіваєте за Ужгород, дихаєте ним, переймаєтеся всім до дрібниць.

– Я дихаю галактикою Україна, а живу в місті, яке погрузло в болоті, і його треба розчищати, зробити з нього квітник. Насправді Ужгород треба рятувати. Це буде нелегка справа… Я люблю Ужгород, бо народився тут, живу, працюю, створив сімʼю, виховую донечку Марічку в націоналістичному дусі.

– Помітно, що ви впливаєте на виховання молоді. Соколята під Вашим керівництвом пройшли добрий гарт, потім стали у ряди волонтерів і захисників на московсько-українській війні.

– Так складалося, що я завжди змінював погляди свого оточення. Ще із студентського періоду. Потім в КУНі так само, куди перетягнув своїх друзів. Зі мною у «Свободу» пішло багато хлопців. Ми всі впливаємо один на одного. Я теж над собою працюю, бо недосконалий.

– Вас зраджували в житті?

– Так. Це тільки гартує. Відразу людям не довіряю, потрібен час, аби оцінити вчинки.

– Ви ведете за собою команду у владу, це – відповідальність.

– Я єдине, що добре розумію, що це новий етап у розвитку Ужгорода. Ми швидко до нього адаптуємося, бо свободівцям не звикати до самовідданої праці. Ужгородці будуть щоразу дивуватися нашою роботою в міськраді, бо наша фракція буде мати незаперечний вплив на прийняття рішень. Ми не дамо більше жодного квадратного метра відшматувати від громади, зробимо аудит розподілених коштів і самих статків чиновників, які заходять у владу голі-босі, а виходять з прикупленим майном, магазинчиками, землями. Чому у маленькому місті мільйони ідуть на пільгове перевезення з наших податків тощо. Головне – надати нам вотум довіри.

– На цих виборах у «Свободи» багато політичних конкурентів, які є також проукраїнськими – учасники революцій, сучасної московсько-української війни та інше. Як це пояснити людям?

– Однак жодна з цих організацій не має тяглості традицій. Вони зараз гарні-кольорові, а до наступних виборів не відомо, що з ними буде, зазвичай, стають під інші прапори. Ми несемо відповідальність перед виборцем і готові відповідати за нашу команду, в якій більшість є свободівцями, решта – прихильники.

– Ви корінний ужгородець і на всі сто українець по духу. Як українцям Ужгорода миритися з тим, що тут мало українського духу?

– Певна річ, що тези про багатонаціональне місто мене дратують давно. Ми неодноразово про це писали і звертали увагу на засилля чужинських символів у місті. За стандартами ООН Ужгород моноетнічне місто. Тут проживають понад 85 відсотків українців (мінімум 65), які і формують моноетнічну громаду. Нам постійно нав’язують радянську тезу «русского міра» про багатонаціональність. Так склалося, що в місті віками жили угорці, євреї, німці, словаки, чехи, румуни, росіяни…, і хто тільки не жив. А українців постійно витісняли в села працювати на землі. Ми були третім сортом і в більшості жили за межами міста. І зараз, коли ми, українці, повернули своє місто, відбудовуємо свою державу, нам будуть розказувати про мирне співіснування націй віками? Я вже не кажу про останню угорську окупацію, за якої українців переслідували і винищували. В Ужгороді нині мирно співіснують безліч національностей, але це лише тому, що українці домінують. І лише це є запорука безпеки для всіх ужгородців.

Записала Вікторія Ужгородська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *